Проблема “батьків і дітей” хвилювала багато родин за всіх часів. Чому знайти загальну мову із власною дитиною іноді буває сутужніше, ніж з будь-якою сторонньою людиною? Відповідь на це питання в кожній родині може бути свій, але щоб відповісти, потрібно подумати: а чим же відрізняються для нас наші діти від всіх інших людей? Якими ми їх бачимо? Чого від них чекаємо? Очікуючи маляти, мама вже подумки порівнює його зі знайомими дітьми, і їй здається: він буде найкращим – інакше й бути не може. Багато батьків уявляють собі “чистий аркуш паперу”, на якому вони намалюють усе, що захочуть. Наше продовження, “наше майбутнє”, “квіти життя” – такими епітетами нагороджують дітей, не бачачи в цьому нічого негожого

Ідеалізування дітей приводить до завищення вимог, невмінню приймати й любити їх такими, як є – недосконалими, слабкими, “складними”. Поки маля тільки радує око – всі добре. Але коли дитина робить першу провину, – батьки можуть бути обурені, розстроєні, шоковані. Їхня ілюзія зруйнована. Вони не розуміють, у чому справа, і оступившийся маля замість допомоги, у якій він бідує, може испробовать на собі батьківське обурення. “Звідки це в нього? Хто його навчив?” - обурюються дорослі. У цей момент мало хто з батьків догадується згадати про власну недосконалість. Дитина теж у розгубленості. Дотепер він не сумнівався в батьківській любові, а тепер замість звичного пещення раптом – окрик, мамині сльози, а те й ляпанці. Так у безхмарні дотепер взаєминах виникає перша тріщина.

Що ж можна зробити, якщо маля зробило щось негоже? Може бути не починати розмова із провиненою дитиною зі слова “не можна”, а відразу з пояснень, роз'яснення ситуації, з того, як виглядає його вчинок з боку, із пропозицій як можна буде надійти інакше і як виправити шкоду, якщо він уже нанесений? Адже коли діти не вміють мити підлогу або робити щось інше, батьки найчастіше терпляче вчать їх цьому. Чому ж не вистачає терпіння рятуйте! коли вони вередують, вимагають, гнівно кричать або балуються. Напевно, просто не дістає розуміння, що в ці моменти вони ще більше потребують допомоги розумної людини. Крім того, батьки можуть допомогти своїй дитині, якщо оглянуться на себе й побачать, що він відбиває їх власні подібні помилки, які вони в собі просто не зауважували або виправдували. Корисно знати, що в батьків немає підстав очікувати формування в дітей характеру більше кращого, чим був у них самих, не роблячи для цього нічого розумного, не додаючи зусиль квоспитанию.

Мамі дуже неприємно, що дитина їй бреше: “Хіба він не розуміє, що це погано?”. А звідки йому знати про це, якщо вона сама недавно просила його сказати по телефоні, що її немає будинку. Виходить, що й вона не розуміє до кінця, у чому шкода неправди, тому й син уважає, що в цьому немає нічого негожого. Існує єдині надійні способи вберегти дітей від провин, помилок, залежностей. Для цього батькам потрібно прагнути самим ні в якій формі не робити того, чого вони не бажають у вчинках дітей зараз або в майбутньому. Постаратися відмовитися, насамперед, від очевидних звичок і залежностей. Бажаючи, щоб дитина росла помічником, не боявся роботи – потрібно звернути увагу на власну лінь. Допомагаючи дитині стати цілеспрямованим – постаратися доводити до кінця свої справи. Хочуть батьки “розслабитися” у компанії за святковим столом – можна запитати себе, чи приємно буде бачити свого сина або дочку в такому ж стані? Виграють від такого підходу й діти, і батьки. Не потрібно нікого лаяти, карати, змушувати – ці методи доставляють страждання не тільки дітям, але й мамі з татом, а користі від них ніякого. Безглуздо насильно намагатися зробити дітей гарними – вихід у тім, щоб кращати разом.

Буває, що батьки нав'язують дитині свою програму “правильної” або “щасливої” життя: “Мій син повинен стати….(престижна професія або положення)”, “моя дочка повинна бути (гарної, утвореної й т.д.)”, “я навчу його…”. Батьки намагаються реалізувати в дітях те, про що самі мріяли й чого не досягли. А потрібно чи це дитині? І чи хоче він сам цього? Якщо вибір дитини не збігається з батьківськими устремліннями й кожний з них наполягає на своєму, виникає конфлікт. Різниця тим часом, якими діти “повинні бути” з погляду батьків і тим, які вони є насправді, створює стабільне нерозуміння між дітьми й родителями. Діти не розуміють, чого від них хочуть, а батьки – чому ця маленька істота не виправдує їхніх подань про “свою дитину”. А може бути, розумніше побачити в дитині його самого й прийняти таким, який він є насправді?

чиНавряд хтось стане сумніватися, що кожна людина приходить у цей мир з певними задатками й схильностями, які на момент його народження нікому не відомі. Мало кому прийде в голову, знайомлячи з новою людиною, негайно жадати від його відповідності своїм ідеалам. Звичайно ми поступово довідаємося риси характеру людини, і намагаємося спілкуватися з ним, з огляду на його індивідуальні особливості, якщо, звичайно, хочемо гарних взаємин. Таким же незнайомцем приходить у життя тата й мами дитина. Вони не знають про нього нічого, крім того, що він потребує допомоги. Але щоб зуміти надати цю допомогу, стати другом своїй дитині, прийде познайомитися з ним і поважати в ньому особистість, прагнучи відкрити гарне в ньому й допомогти реалізувати це гарне для виправлення поганого. Тільки в цьому випадку, як і в дружбі з дорослою людиною, поступово формуються загальні переконання, як основа для взаєморозуміння й близькості